Abstract:
Символічна політика впливає на форму національної пам’яті, через яку народ, як уявне нації, стає політичним смислом держави. Але інституційний рівень політики пам’яті у контексті політичного режиму «перевиробляє» ідею народу і створює новий дискурс пам’яті. Яка може вступати в протиріччя і нести руйнівну силу для нації. Репрезентація війни в Афганістані через пам’ятники, як монументальний текст, є прикладом такої політики. Міста пам’яті є маркерами соціальних груп. Коли їх стає занадто багато, вони перестають бути помітними. Їх не помічають. І разом з ними втрачається й помітність соціальних груп. Тому, що за висловом Я. Ассмана, спогади визначаються займенником «ми». Коли держава монополізує
право на пам’ять, відбувається домінування колективної пам’яті над індивідуальною. Формується механізм ідентичності через примус пам’ятати.
Змішування зовсім різних подій в одному монументальному тексті розщеплює значення кожної історичної події, а поєднання двох різних символів народжує третій, який створює знак без смислу. Так символ перетворюється на позначуване без позначувального для епохи, яка пам’ятає історичні події. А для епохи, яка буде отримувати недостатні знання про війну в Афганістані, цей знак знов
перетвориться на символ, але вже з іншим наповненням змісту.
Пам’ятник, як код, який несе певне повідомлення, формує ставлення до історії. Як штучний смисл, що створюється завдяки суспільству, пам’ятник відіграє велику роль у формуванні національної пам’яті. Але пам’ятники впливають і на формування колективного несвідомого, оскільки створюють певні архетипи у суспільстві. Завдяки ним короткострокова пам’ять суспільства перетворюється на довгострокову. Вони впливають на формування почуття національного єднання, гідності, самоповаги. Але, разом з цим, вони можуть формувати і національну травму, яка загрожує перетворитися на революційний настрій. Виступаючи маркером, який впливає на характеристики «своїх» та «чужих», пам’ятник здатен як об’єднувати, так і роз’єднувати суспільство.
