Abstract:
Розуміючи демократію за висловом Д. Сарторі як «виборчу поліархію», статус політичних еліт залежить від рівня народної підтримки. Демократичні цінності, які мають декларувати еліти, стають цінностями народу. Але в умовах впливу регіональних еліт, які створювали власну політичну матрицю на всеукраїнському рівні, розуміння демократичних цінностей було провінційним. Тому вони не тільки не стали загальнонаціональними, а і спричинили кризу
політичного режиму. Відсутність бажання знаходити консенсус призвело до відсутності й конвергенції регіональних еліт. І попри тіньових зговорів та механізмів впливу, відкритого штучного декларування та технологій знищення конкурентів, політична еліта України вимушена була поступитися вимогам Майдану.
Політичне протистояння між регіональними елітами за період правління Л. Кучми має кілька етапів. Спочатку перемога на виборах представника з Дніпропетровська призвела до залучення у команду Президента вихідців з цього міста. Почалося довготривале протистояння дніпропетровської та донецької еліт, яке закінчилося появою В. Януковича. Кримська регіональна еліта, завдяки прихованому втручанню Києва, була зосереджена на власних внутрішніх конфліктах,
що призвело до знищення авторитетної фігури Ю. Мєшкова. Поступово зростає роль і харківської регіональної еліти, яка стала впливовим важелем Президента і його опорою у парламенті після 2002 р. Постійна боротьба між дніпропетровськими та донецькими, харківськими та донецькими, призвела до протистояння й київських еліт з донецькими. Аналізуючи діяльність політичної еліти часів Л. Кучми можна виділити три групи, які мали певний вплив на характер зміни політичного режиму: правляча еліта, тіньова еліта і контреліта. Усередині кожної групи так і між ними не відбулося формування єдиної стратегії, оскільки кожна
група мала власну модель ідеї національної держави. Дві головні моделі, які впливають на розвиток демократії в перехідних суспільствах: модель «пакту» і модель «конвергенції» так і не були здійснені в Україні.
