Abstract:
Стаття присвячена зайнятості людей з
обмеженими можливостями, яка залишається важливою проблемою для більшості
країн світу. Авторка посилається на низку
досліджень, проведених в Україні й за кордоном, які демонструють, що, незважаючи
на зусилля держав, продовжують існувати
підприємства й організації, які бояться
приймати на роботу осіб з інвалідністю. У
таких умовах одним із напрямів роботи у
сфері соціальної реабілітації осіб з інвалідністю та їх працевлаштування є стимулювання самозайнятості таких осіб. Водночас,
на думку автора, проблема самозайнятості
осіб з інвалідністю потребує глибокого аналізу не лише за показником чисельності осіб,
які отримали допомогу на створення власної справи, а й за низкою інших показників, що
використовуються в дослідженнях закордонних учених. У статті розкриваються
причини, чому особи з інвалідністю не поспішають відкривати власну справу. На думку
автора, по-перше, це стосується стереотипу пасивної людини-інваліда, що вже давно
склався в суспільстві. По-друге, особи з інвалідністю з погляду мотивації до праці являють собою дуже різнорідну групу: у деяких із
них ця мотивація досить висока, у декого –
ні, в інших – відсутня взагалі. По-третє,
одним напрямом мотиваційної роботи може
бути розгляд страхів осіб з інвалідністю.
По-четверте, це ставлення до особи з інвалідністю в суспільстві. По-п’яте, проблемою може бути рівень розвитку соціальних
контактів. Автор доводить, що соціальні
контакти важливі й під час пошуку роботи
за спеціальністю, і для розвитку власної
справи. Інституційна підтримка є дуже
важливим фактором розвитку підприємництва серед осіб з інвалідністю, однак залишається не менш важлива, ніж фінансова,
проблема психологічної готовності особи з
інвалідністю до відкриття власної справи.
Авторка доходить висновку, що одним із
перспективних напрямів соціальної політики з працевлаштування осіб з інвалідністю є стимулювання самозайнятості. Ця
практика активно використовується в
багатьох країнах світу. Проблемами залишається відсутність попереднього досвіду,
невпевненість у своїх силах, недостатня
мотивація до самозайнятості в осіб з інвалідністю, кінцевою метою чого є ефективне
працевлаштування й економічне зростання.
Низка соціально-психологічних причин спричиняє соціальне напруження, бідність, незахищеність, матеріальну й моральну деградацію осіб з інвалідністю та їхніх сімей.
