Abstract:
Інституціональний підхід розглядає публічну політику як систему інститутів публічної полі-
тики, що має властиву їй конфігурацію або архітектуру, тобто інституціональний дизайн у вигляді
системи структурних елементів публічної сфери суспільства, розташованої на стику держави і гро-
мадянського суспільства. У статті проаналізовано напрями інституціонального підходу, які визнача-
ють різні версії методологічного обґрунтування публічної політики.
Головну увагу інституціональний підхід у своїх версіях (політичній, соціологічній, історичній
тощо) приділяє питанню ролі державних і соціальних інститутів у процесі визначення й формування
публічної політики. Згідно з логікою цього підходу, інститути визначають сутність публічної політики,
стратегію її розвитку через систему прийняття рішень. Інституціональний розвиток – це процес, який
можна оцінити за організаційним складником і за результатами здійснення публічної політики.
Інституціональний підхід включає в аналіз публічні інститути й інституції, що формують
публічну політику на різних її етапах і рівнях. На кожному етапі розроблення політики публічні
інститути й інституції, залежно від своїх ресурсних можливостей, є тією силою, від спрямованості
дій якої залежать ефективність і результативність усього процесу. Інституціональні структури фак-
тично визначають контекст вироблення політичних рішень і зміст публічної політики в сукупності з
більш динамічними факторами політичного життя.
Кожен із напрямів неоінституціоналізму автономно намагається відповісти на питання, як
впливають інститути на формування публічної політики.
Аналіз публічної політики з позиції неоінституціонального підходу передбачає врахування
того, як конфігурація інтересів та ідей в інституціональному контексті формує й визначає процес
вироблення політики. Інститути не існують ізольовано, вони постійно взаємодіють у процесі форму-
вання публічної політики, можуть одночасно брати участь на різних рівнях політики та виробляти
альтернативні варіанти рішень.
