Аннотации:
У статті досліджуються проблема поширення узагальненої довіри в українському суспільстві
як основи його солідарності та формування соціального капіталу, впровадження ефективної
комунікації між громадянами і владою, суб’єктами влади, різними прошарками соціуму. В ході
аналізу використовуються результати моніторингу Інституту соціології НАН України за 2014-
2017 рр. На їх основі доводиться, що саме новітній волонтерський рух, який почав набирати сили
з часів Євромайдану, Революції Гідності та початку військових дій на сході нашої країни, став
чинником формування у суспільстві клімату довіри. Завдяки йому вона виявила себе як моральна
цінність і віра у те, що її заслуговують особисто незнайомі люди, оскільки поділяють з нами
фундаментальні моральні приписи і не прагнуть нас обдурити.
При цьому волонтери усвідомлювали, що довіра за визначенням пов’язана з ризиком. Відповідно, і
для них питання полягало в тому, як навчатися свідомо йти на нього у тих ситуаціях, де це
необхідно. Долаючи як власні, так і суспільні перестороги, волонтерський рух продемонстрував
загальнолюдські, громадянські, міжособистісні та особистісні моральні якості. Мотивом діяльності
переважної більшості його представників поставала не матеріальна вигода, а моральний обов’язок,
що породжувало повагу і довіру до них. А отже активність волонтерів слугувала прикладом для
інших, що спонукало людей приєднуватись до волонтерського руху, впливала на формування громадянської свідомості та небайдужості. Вона ж сприяла помітному зростанню в суспільстві протягом останніх років міжособистісної довіри, яка у 2016 р. складала 56,2%.
Аналіз соціального портрету тих, хто в сьогоднішніх умовах в Україні вважає можливою довіру до інших громадян, показує підвищення шансів завдяки досвіду волонтерства 2014-2017 рр. на зростання довіри до держави. Він же доводить, що передумовою подальшого розвитку руху і поширення довірчих практик є збереження здатності йти на свідомий ризик, долаючи страх втратити щось через можливий обман.
