ЗАДРОТЯНСЬКА ЛІРИКА «КАЛІСЬКОГО ПАРНАСУ»: ТЕКСТИ І КОНТЕКСТИ

Abstract

ВСТУП «Не забути тих днів ніколи:/ Залишали останній шмат» – так писав Євген Маланюк про трагічний листопад 1920 року, коли військові формування Армії Української Народної Республіки, виснажені кровопролитними боями, настирливим переслідуванням більшовицьких орд, хворобами, залишили рідну землю. Сором, гнів, образа ятрили душу колишніх учасників національно-визвольних змагань, які в польських таборах для інтернованих намагалися зрозуміти: «Як сталося, що ми, хоч духовно озброєні великими ідеями, опинилися в таборах для полонених? Як сталося, що ми, хоч ідейно непереможні, виявилися переможеними й безпорадними? Як сталося, що ми втратили Батьківщину, а Батьківщина втратила нас, своїх вірних синів?»1. Питання виникали і непокоїли, а відповідь на них кожний учасник національно-визвольної боротьби мусив шукати сам. Колишні союзники, як тільки 35-тисячне українське військо перетнуло польський кордон, відразу їх роззброїли і тим самим позбавили можливості реваншу за програну війну. Відчуваючи тавро «пораженства», інтерновані нелегко освоювалися в інонаціональних обставинах: пережита травма і втрата зв’язку з рідними породжували затяжну депресію, крім того, давалися взнаки давні хвороби, голод, холод, невлаштованість побуту, відсутність найнеобхіднішого для життя… Розміщені в таборах для інтернованих у Петрокові (Пйотркові), Ланцуті, Вадовицях, Стрілкові (Стшалкові), Александруві-Куявському, Щипйорні, Каліші, вони сповна відчули«гостинність» колишніх союзників: погане харчування, нестача теплого одягу, палива, належного медичного обслуговування, ліків, придатних для життя умов. Інтерновані були розселені в облаштованих для тимчасового перебування бараках, у яких знаходилось по 300-500 осіб. Узимку температура повітря в помешканні сягала мінусової позначки, а влітку доводилося потерпати від задухи. Особливо дошкуляв «дарований» (за висловом Євгена Маланюка) хліб, якого не вистачало на всіх.